Життєвий та творчий шлях видатного українського археолога Бориса Онисимовича Тимощука

Визначною прикметою сьогодення є всебічний аналіз творчої спадщини дослідників минулого України, узагальнення їх творчого доробку та визначення перспективних напрямків для майбутніх пошуків. Цим питанням присвячено значну кількість монографій, статей, розвідок. Але до повного їх висвітлення ще надзвичайно далеко, позаяк напрацювання вітчизняних учених у галузі історичної науки надзвичайно багатогранні й численні. Тому найдоцільніше, на нашу думку, вивчення діяльності конкретних науковців, які зробили цінний внесок у дослідження української минувшини.

Серед багатьох науковців, чиї праці збагатили скарбницю вітчизняної історичної науки, одне із чільних місць займають дослідження археолога, історика, краєзнавця, доктора історичних наук Б. О. Тимощука. Завдяки його роботам на території Буковини були виявлені сотні нових археологічних пам’яток, проведені масштабні розкопки десятків об’єктів, багато з яких стали „хрестоматійними” у вітчизняній та зарубіжній історіографії. Висунуті ним історичні концепції та методи досліджень отримали жваву підтримку у багатьох учених і знайшли чимало послідовників, як на Україні, так і за її межами. Винятково важливе значення мають праці Б. О. Тимощука для вивчення минулого буковинського краю, адже саме завдяки його дослідженням територія регіону перетворилася із „білої плями” на археологічній карті країни в „археологічну Мекку”, де зафіксовано понад дві тисячі різночасових пам’яток археології. Варто підкреслити й педагогічний аспект діяльності вченого, який залучив до археологічних студій сотні учнів, студентів, краєзнавців, понад десяток із них стали відомими вітчизняними археологами, а Б. О. Тимощука вважають своїм Учителем і Наставником.

Про життєвий і творчий шлях Б. О. Тимощука маємо досить надійну джерельну базу, яка складається зі спогадів і щоденників самого дослідника, які публікуються у даному виданні, а також архівних матеріалів, які знаходяться в різних установах. Так, у Державному Архіві Чернівецької області (ДАЧО) містяться такі матеріали про дослідника: листування, рукописні роботи, статті в періодиці, нотатки, нагородні документи тощо; у Науковому архіві Буковинського центру археологічних досліджень при ЧНУ ім. Ю. Федьковича (БЦАД) – рукописи та ілюстрації, картотека археологічних пам’яток Буковини, робочі плани, фото розкопаних об’єктів, рисунки виявленого матеріалу; в архіві Чернівецького краєзнавчого музею – особова справа науковця, польові щоденники, паспорти і плани археологічних пам’яток; в архіві ЧНУ імені Ю. Федьковича – особова справа і характеристики на вченого, як викладача і педагога; в Науковому архіві Інституту археології НАН України – звіти про проведені археологічні дослідження на українських землях; в особистих архівах родичів та учнів Б. О. Тимощука – документальні матеріали, спогади, фотографії, листи і замітки тощо. Наявні в нашому розпорядженні джерела дозволяють, з великою часткою ймовірності, охарактеризувати основні життєві віхи та наукові здобутки буковинського археолога.

Особа Б. О. Тимощука та його археологічні досягнення не залишилися поза увагою сучасників, переважно його друзів та учнів. Науковій діяльності вченого присвячено близько двадцяти розвідок та оглядових статей. Так, у статті І. С. Винокура, присвяченій 50-літньому ювілею вченого (першій, наскільки нам відомо, роботі про Б. О. Тимощука) проаналізовано основні його наукові здобутки за 20 років досліджень, відзначено внесок науковця у вивчення літописного Василева, Хотинської фортеці, Ленківецького городища та інших пам’яток. До аналізу творчої спадщини дослідника І. С. Винокур звертався у подальшому в інших своїх працях.

Про наукові успіхи Б. О. Тимощука писали також П. В. Михайлина та О. С. Романець, відзначаючи його внесок у дослідження археологічних пам’яток слов’ян і давньоруського часу. Не обминули увагою постать ученого й численні його учні, зокрема, В. М. Войнаровський, М. Ф. Филипчук, О. М. Масан.

Аналізом науковою творчості Б. О. Тимощука займалися й інші науковці, серед них варто назвати імена Л. О. Хорошкевич, І. О. Гаврітухіна, Ю. В. Мисько, В. С. Ідзьо. Окремі розвідки стосовно наукових поглядів та діяльності вченого присвятили й автори даної статті.

На даний час наявні в нашому розпорядженні джерела та історіографія дозволяють досить повно проаналізувати життєвий шлях науковця та визначити його внесок у вивчення давньої історії Буковини та України.

Аналізуючи життєвий шлях видатного археолога, можна виділити кілька періодів, в основі яких лежать доленосні події в житті науковця, що так чи інакше вплинули на його біографію. Доцільно, з нашої точки зору, виділити такі етапи в його біографії:
1) 7 квітня 1919 – літо 1947 рр. – дитячі та юнацькі роки майбутнього дослідника, навчання у вузах, робота вчителем, участь у другій світовій війні, демобілізація, пошуки роботи;
2) липень 1947 – кінець 1967 рр. – робота в Чернівецькому краєзнавчому музеї, інтенсивні дослідження місцевих старожитностей, відкриття та обстеження сотень археологічних пам’яток Буковини, захист кандидатської дисертації;
3) початок 1968 – квітень 1984 рр. – викладання в Чернівецькому державному університеті, робота в Інституті соціальних і економічних проблем зарубіжних країн АН УРСР, обстеження території Прикарпаття і Подністров’я та фіксація десятків слов’янських гнізд-поселень, захист докторської дисертації;
4) квітень 1984 – 26 лютого 2003 рр. – переїзд до Москви, робота в Інституті археології АН СРСР (РАН), дослідження слов’янських святилищ на р. Збруч, публікація численних наукових статей та монографій, вихід на пенсію, повернення до Чернівців, останні роки життя.

Перший період життя науковця охоплює буремні роки громадянської війни, колективізації, голодомору та жахіття Другої світової війни.

Народився Борис Онисимович 7 квітня 1919 р. в с. Лука Житомирської обл. в сім’ї Онисима та Олени Тимощуків. Крім нього, у сім’ї було ще двоє дітей – молодший брат Євген (загинув у боях на Курській Дузі) та сестра Зоя, 1929 р.н. (нині проживає у Білорусії). Батько брав участь у Першій світовій війні і воював у складі російської армії на Прикарпатті.

Дитячі та юнацькі роки майбутнього вченого пройшли на рідній Житомирщині. До 5 класу він навчався у сусідньому с. Левки, а пізніше у школі рідного села. З перших років навчання Б. Тимощук показав себе розумним і винахідливим учнем, він захоплювався математикою, багато читав, зокрема, понад усе любив „Кобзар” Т. Шевченка. Уже зі шкільних років йому запам’яталася розповідь односельця про „дивного діда” (пізніше з’ясувалося, що це був відомий український археолог С. С. Гамченко), який збирав в околицях Житомира черепки битих горщиків і встановлював їх вік. Для хлопчака, який жив у сільському прагматичному оточенні, така трата часу на збирання нікому не потрібних і не придатних для використання уламків глиняних посудин, із одного боку, була вкрай не раціональним заняттям, а з другого – викликала жвавий інтерес: адже мовчазний шматок обпаленої глини не міг сказати скільки йому років.

Сім’я Тимощуків, як і все населення радянської України, важко пережила голод 1932-1933 р. Незважаючи на те, що врожай був непоганий, весь хліб у селян вилучили. Цей час запам’ятався підлітку постійним недоїданням та великою кількістю загиблих односельців від голодної смерті. Порятунком для сім’ї став мед із власної пасіки.

У 14 років Б. Тимощук вступив на факультет робітничо-селянської молоді в м. Житомирі. У цьому закладі, призначеному для навчання дітей робітників і селян, надавалося житло, а головне – талони на харчування. Після робфаку навчання, як правило, продовжувалося у сільськогосподарському інституті, проте юнак не бажав бути „головою колгоспу”, якими переважно ставали випускники вузу. І він попрямував до педагогічного інституту, де вступив на історичний факультет. Вчився заповзято, багато читав, особливий інтерес у нього викликали дослідження із давнього та середньовічного минулого, захоплювався юнак також працями з військової історії.

Після закінчення ІІІ курсу Б. Тимощук був направлений на роботу (повний курс навчання не пройшов, бо після масових арештів 1937 р. у школах були потрібні вчителі) учителем історії в с. Веселиново Миколаївської (тепер Одеської) обл. Там пропрацював 2 роки у місцевій школі і паралельно навчався на заочному відділенні Одеського педінституту, який закінчив у 1939 р.

Восени того ж року Б. Тимощук був покликаний до лав Червоної армії. Він служив у Першій особливій бригаді морської піхоти Балтійського військово-морського флоту. В її складі брав участь у „визволенні Естонії”.

Напередодні Великої Вітчизняної війни Б. Тимощук був направлений (командиром відділення морських піхотинців) для подальшого проходження служби в Пінську військову флотилію, сформовану в червні 1940 р. із трофейних польських військових кораблів. Тут же він зустрів і початок війни. Разом із однополчанами виривався із оточень, брав участь у героїчній обороні м. Києва. Після залишення української столиці відступав на схід, але потрапив у оточення в жовтні 1941 р. Потім був німецький полон, втеча з нього та повернення до рідного с. Луки.

Там Б. О. Тимощуку довелося пристосовуватися до окупаційного життя і працювати у місцевому колгоспі, який продовжував функціонувати при німецькій адміністрації. Спроба зв’язатися із підпіллям і партизанами виявилася для нього невдалою. Він був заарештований гестапо й відправлений до концентраційних таборів. Спочатку ув’язненого доправили до одного із найжахливіших німецьких концтаборів „Майданека” у Польщі. У цьому таборі смерті Б. О. Тимощук перебував із 3 серпня 1943. до 6 березня 1944 р. На все життя запам’яталися жахіття та знущання, які довелося пережити. Дивом полоненому вдалося вижити в тих нелюдських умовах, одужати після тифу, не зламатися від непосильної праці, не втратити віри в себе. У березні 1944 р. в’язнів табору перевели до Флосенбурга, на територію Німеччини, де розташовувалася не меш жахлива „фабрика смерті”. Після більш ніж річного перебування там, Б. О. Тимощука разом із тисячами інших в’язнів, визволили у квітні 1945 р. американські війська.

Перед колишнім військовополоненим постало питання: як діяти далі? Повертатися на батьківщину, де полонені вважалися „зрадниками” і переслідувалися? Чи залишатися в американській зоні й згодом емігрувати? Зваживши всі „за” і „проти”, Б. О. Тимощук вирішив повертатися до рідної домівки. Шлях до Вітчизни виявився не з легких. Спочатку довелося пройти фільтраційну комісію в Чеських Будейовицях, а потім була служба у діючій Червоній армії, де він перебував спочатку на посаді писаря, а згодом – завідувача продуктово-фуражним складом. У тогочасній характеристиці, яка дивом збереглася, відзначалося, що червоноармієць Б. Тимощук „показав себе як дисциплінований, працелюбний солдат … і неодноразово отримував подяки від командування”. Навесні 1946 р. його демобілізували.

Після повернення на батьківщину молодому солдату було вкрай складно знайти роботу, адже перебування у полоні було майже рівноцінне тавру „ворог народу”. Спроби працевлаштуватися до Житомирського музею чи на посаду вчителя історії виявилися марними. В пошуках роботи Б. О. Тимощук відвідав не одну установу, але скрізь чув єдине: „не потрібен”. І тут відбулася зустріч, яка стала доленосною для нього і докорінно змінила його життя.

Під час спілкування з співробітниками Житомирського краєзнавчого музею він познайомився із В. К. Гончаровим (1909-1987 рр.), відомим київським археологом, який розкопував городище в ур. Лука поблизу с. Райки. Учений запропонував Б. О. Тимощуку роботу землекопа в археологічній експедиції. Участь у дослідженнях зацікавила і захопила молоду людину, незабаром він уже був керівником розкопу, а у вільний час посилено студіював археологічну науку.

Захоплення археологією і фахові знання, здобуті в експедиції, сприяли у розв’язанні життєвих проблем. У серпні того ж 1946 р. Б. О. Тимощуку влаштовується на роботу до Бердичівського краєзнавчого музею на посаду завідувача археологічного відділу. Відтепер він уже в якості асистента брав участь у розкопках Інституту археології АН УРСР у Райковецькій та Ягнятинській експедиціях, у розвідках по р. Роставиці. Завдяки своїй працездатності, наполегливості та здібностям Б. О. Тимощук звернув на себе увагу фахівців. Яскравим свідченням цьому є характеристика – рекомендація молодому досліднику за підписами знаних українських археологів В. К. Гончарова, В. Й. Довженка та Д. Т. Березовця від 26 квітня 1947 р. У ній зазначалося, що „Тимощук Борис Онисимович проявив себе як ініціативний та здібний працівник. Усі роботи виконував, не рахуючись із часом і на високому рівні, згідно з вимогами наукової фіксації археологічних пам’яток…Тимощук багато працював над підвищенням своєї кваліфікації археолога як практично, так і теоретично”. Ця характеристика сприяла подальшому працевлаштуванню молодого археолога.
Влітку 1947 р. розпочинається новий період у житті Б. О. Тимощука. Визначальним його моментом став переїзд майбутнього науковця до м. Чернівців.

У цей час у Чернівецькому обласному краєзнавчому музеї, який відновив роботу в 1944 р., виникла потреба у спеціалісті з археології. Директор музею Л. Ф. Новицький звернувся по допомогу до київських фахівців. Майже в один голос вони порекомендували йому Б. О. Тимощука. Незабаром останній отримав офіційну пропозицію від директора музею обійняти посаду археолога. Але перш, ніж відправитися у Чернівці, Борис Онисимович вирішив облаштувати особисте життя. Він одружується із Марією Шеремет, уродженкою Полтавщини, педагогом за фахом і перебирається до буковинської столиці.

Буковина зустріла початківця-археолога досить привітно, окрім зарплатні, він отримав від музею й помешкання, де й оселилася молода сім’я. Молодий, сповнений енергії й вдячний за підтримку Б. О. Тимощук із завзяттям приступив до виконання своїх обов’язків у музеї. Він ознайомився з матеріалами про археологічні старожитності регіону і розпочав власні дослідження. Спочатку вони носили розвідковий характер і мали за мету якомога швидше поповнити музейну колекцію новими експонатами. Наприклад, невдовзі після прийому на роботу, Б. О. Тимощук відвідав с. Шипинці Кіцманського р-ну, де з кінця ХІХ ст. розкопувалося поселення трипільської культури й одразу ж привіз до музею численні уламки розмальованої кераміки, кремінні та кістяні вироби.

Із кінця 40-х – початку 50-х рр. ХХ ст. визначилися основні наукові пріоритети дослідника. Все більше уваги Б. О. Тимощук приділяє середньовічним старожитностям регіону, хоча вивчає та розкопує й пам’ятки інших археологічних періодів. Для такої наукової орієнтації молодого вченого був ряд причин. Зокрема, тоді вважалося, що слов’янське (давньоукраїнське) населення з’явилося на землях краю порівняно пізно (ХVII-XIX ст.). Цю тезу активно підтримували румунські дослідники довоєнного часу, а вітчизняна наука через брак матеріалів доби середньовіччя не могла її заперечити, а обмежувалася лише припущеннями. Між тим, досліджуючи археологічні пам’ятки буковинського краю, науковець звернув увагу на місцеву мікротопонімію, яка в значній мірі збігалася з гідронімами й ойконімами рідного Полісся. Більше того, маючи досвід розкопок слов’янських (райковецька культура) та давньоруських (ХІІ – перша половина ХІІІ ст.) об’єктів на Житомирщині мав змогу порівняти основні категорії тамтешніх археологічних комплексів із виявленими на землях краю. Це дозволило констатувати, що матеріли з обох регіонів ідентичні. Підтвердили його припущення й консультації із багатьма вітчизняними археологами та апробація результатів досліджень на форумах різних рівнів.

Виявлені Б. О. Тимощуком пам’ятки поблизу сіл Бурдей, Іванківці, Гаврилівці, Ставчани, Шишківці, Давидівці, Кліводин, Лашківка та ін. дозволили їх надійно пов’язати зі старожитностями слов’янського та давньоруського часу. До цих же періодів були віднесені городища в Ленківцях, Карапчіві, Станівцях. А проведені розкопки у літописному Василеві й зібрані там матеріали для музею (колекція кераміки, кам’яний саркофаг, предмети побуту) ще більше переконали дослідника у правильності інтерпретації обстежених пам’яток. Правда, результати його досліджень співробітниками музею та краєзнавцями сприймалися неоднозначно. Наприклад, доповідь археолога на Вченій раді музею (1948 р.) про старожитності Василева та віднесення їх до доби Київської Русі була розкритикована, але це не похитнуло переконань молодого вченого.

Одним із важливих аспектів діяльності Б. О. Тимощука в цей період стала участь у експедиціях столичних наукових установ, які працювали на Буковині чи Поділлі. Це давало йому змогу збагатитися досвідом і знаннями з археології, потоваришувати із багатьма провідними вітчизняними науковцями. Так, у 1947 р. він працював у Середньодністровської експедиції Інституту історії матеріальної культури АН СРСР біля с. Лука-Врублівецька, згодом співпрацював із експедиціями Інституту суспільних наук і Трипільською експедицією АН УРСР.

Ще однією стороною наукової роботи вченого було створення археологічної експозиції краєзнавчого музею, яка була однією із найцікавіших в західноукраїнському регіоні й послугувала своєрідною „енциклопедією старожитностей” для багатьох поколінь чернівецьких студентів і краєзнавців. Для її удосконалення та підвищення фахової кваліфікації вченого, як археолога та музейного працівника, його періодично відряджали до експедицій в Галичі, на перебудову експозиції Білоцерківського музею, в Ужгородський краєзнавчий музей, в Інститут історії матеріальної культури в Москву та інші міста, де він, крім того, ще й виступав з доповідями і повідомленнями.

Водночас науковець проводив й самостійні археологічні дослідження. Крім розвідкових робіт, провів невеликі розкопки на ранньотрипільському поселенні у с. Витилівка, курганному могильнику культури карпатських курганів у Глибоцій, могильнику ранньозалізного віку в Оселівці та на багатьох поселеннях і городищах слов’яно-руського часу (Біла, Баламутівка, Ленківцях, Василів, Горішні Ширівці, Бабин, Цецино та ін.). У 1952 р. він приступив до дослідження, розташованого поблизу м. Чернівців, Ленківецького городища, яке вивчалося також в 1955, 1957, 1967 рр. Тоді ж були виявлені середньовічні археологічні пам’ятки в Дарабанах, Нагорянах, Непоротово, Ломачинцях, Бабиному, Горішніх Ширівцях, і других пунктах. Всього на 1955 р. Б. О. Тимощук зафіксував понад 60 пам’яток ІХ-ХІІІ ст.

Дослідження цих пам’яток мало важливе значення для подальшого розвитку історичних уявлень про регіон. Так, було доведено, а потім неодноразово підтверджено, що знайдені городища і поселення за своїм плануванням і основними структурними елементами відповідають пам’яткам періоду Київської Русі та Галицько-Волинського князівства з інших українських територій. Знайдений на них матеріал виявився абсолютно ідентичним із предметами матеріальної культури княжої доби на більшій території республіки. Серед знахідок привертали увагу предмети (шиферні пряслиця, скляні браслети, амфори-корчаги), які свідчили про економічні зв’язки місцевого населення. Цінними були знахідки (писал, надписів на різних предметах, християнської та язичницької символіки), що фіксували достатньо високий культурний розвиток жителів краю. Варто відзначити, що Б.О.Тимощук першим у тогочасній археологічній науці правильно визначив призначення залізних і бронзових писал-стилів. Він з’ясував, що вони застосовувалися для написів на твердих предметах і навчанню грамотності. До нього їх вважали прикрасами, фібулами, побутовими предметами тощо. Проведені археологічні дослідження остаточно зруйнували міф про незаселеність регіону у середньовіччі та пізню появу тут слов’янського (давньоукраїнського) населення.

Археологічні дослідження середньовічних пам’яток регіону вели до накопичення джерельного матеріалу та пошуку нових методик для його інтерпретації. На жаль, в умовах тогочасної радянської дійсності, із боротьбою за соціалістичні перетворення, заідеологізованою історичною наукою, спрямованою в основному на пошуки класових противників, дані археології тривалий час не знаходили належного висвітлення в теоретичних розробках з минулого краю.

Археологічні роботи на території Буковини тривали і в другій половині 50-х років. Б. О. Тимощук продовжував досліджувати Ленківецьке городище, де детально вивчив конструкцію оборонних клітей дитинця фортеці, провів розкопки наземних житлових, господарських будівель і могильника посаду та виявив рештки виробничих споруд по добуванню кричного заліза. У 1958-1959 рр. дослідник розпочинає археологічне вивчення літописного Василева. Детальне обстеження решток пам’ятки дозволило йому встановити, що Василів у давньоруський час був міським поселенням із дитинцем, торгово-ремісничим посадом, феодальним замком, сільськими поселеннями-супутниками та монастирем. Сенсацією розкопок стало відкриття фундаментів білокам’яного чотирьохстовпного храму, збудованого за типовою загальноруською схемою. Не менш важливою знахідкою став виявлений біля стіни храму кам’яний саркофаг із вирізаними на верхній плиті знаками Рюриковичів. Отримані під час вивчення Василева матеріали дозволили також вивчити ряд могильників, які розташовувалися на території літописного поселення. Важливо підкреслити, що тоді започатковано збір даних антропології, які з часом були проаналізовані М. С. Великановою і ще раз підтвердили слов’янський антропологічний тип усіх похованих. У Василеві тоді ж були досліджені рештки гончарних горнів по випалу керамічних виробів. Дані про розкопки публікувалися дослідником у ряді фахових видань і поступово почали використовуватися при написанні узагальнюючих праць із археології, історії Київської Русі та Галицько-Волинського князівства.

У наступні роки вченим було продовжено вивчення середньовічних пам’яток краю, яких на той час вже було відомо понад 100, в тому числі обстежені відомі літописні поселення. Інформація про ці дослідження починає все більше розповсюджуватися на сторінках періодики та використовуватися в експозиційній та екскурсійній діяльності краєзнавчого музею.

Роботи з вивчення археологічних пам’яток краю здійснювалися в декількох напрямках. Перш за все акцентувалася увага на суцільному обстеженні території Чернівецької обл. і складанні каталогу пам’яток. По-друге продовжувалося археологічне вивчення шляхом розкопок ряду середньовічних укріплень та поселень. По-третє – знайдені матеріали, детально вивчалися, їм відшукувалися відповідники на інших землях, а отримані результати узагальнювалися, що вело до появи новаторських праць з історії краю.

У 1961-1962, 1964, 1967 рр. Б. О. Тимощуком проводилися розкопки Хотинської фортеці, про період виникнення якої точилися суперечки. Було встановлено, що перші дерев’яно-земляні укріплення слов’ян на місці фортеці з’явилися ще в Х-ХІ ст., а кам’яна фортеця почала будуватися в роки правління Данила Галицького. У тих же роках науковець провів обстеження літописного Онута, де виявив давньоруські матеріали та дослідив рештки наземного житла з підвалом. Не виявивши синхронних укріплень, дослідник відніс пам’ятку до категорії літописних сіл. Проводилися ним також роботи по вивченню згадуваних у „Списку руських городів дальних і ближніх” Цецина (Чечуня) і Городка на Черемоші. Рештки першого пункту Б. О. Тимощук обстежив на г. Цецино, а з другим – пов’язав городище біля с. Карапчів і ототожнив його з м. Хмелевом, який згадується у грамотах молдавського часу. Невеликі роботи здійснювалися і на других пам’ятках. Так, було продовжено розкопки Ленківецького городища спільно зі співробітниками Ленінградського відділу археології М. В. Малевською та П. О. Раппопортом, розвідкове шурфування проводилося у Рухотині та Василеві.

Своїм науковим успіхам у значній мірі Б. О. Тимощук завдячував „надійному тилу” жінці Марії та дочкам Галині та Тетяні. Спочатку їх сім’я проживала на території парку колишньої резиденції Буковинських митрополитів, де тоді знаходився краєзнавчий музей, згодом переїхала в помешкання по вул. Ватутіна, в центрі міста. Саме в сімейному колі вчений відпочивав душею, міг вести бесіди на будь-які теми і не хвилюватися за висловлені різкі зауваження у бік можновладців різних рівнів. Адже й надалі, він як військовополонений знаходився на обліку в КДБ і змушений був періодично відвідувати свого „куратора”, а це пригнічувало та обурювало вченого. Та сімейне щастя тривало недовго, захворіла на невиліковну хворобу дружина Марія Василівна і в 1963 р. померла. Б. О. Тимощуку довелося самотужки виховувати доньок і готувати їх до дорослого життя (про це яскраво розповідає старша дочка Галина Борисівна у вміщених у цьому збірнику спогадах).

Важливою подією у житті науковця став захист у 1967 р. кандидатської дисертації „Північна Буковина ІХ-XIV ст. за археологічними даними”, яка підвела певний підсумок в археологічному вивченні середньовічних старожитностей краю. Під час роботи над дисертацією науковець використав матеріали із 190 селищ, 26 городищ і трьох міст (давні Чернівці, літописний Василів, середньовічний Хотин). На основі вивчених матеріалів Б. О. Тимощук прийшов до висновку, що „в світлі письмових і археологічних джерел Північна Буковина в ІХ-XIV ст. виступає як частина Давньоруської держави”. Важливо також, що науковець на основі аналізу предметів матеріальної культури виділив три періоди в житті місцевого слов’янського населення, а саме: ІХ-ХІ ст., коли дана територія входила до складу Київської Русі; ХІІ – перша половина ХІІІ ст. – феодальна роздрібненість і входження регіону до руських феодальних князівств (Теребовлянського, Галицького, Галицько-Волинського); друга половина ХІІІ – XIV ст. занепад у житті населення краю після монголо-татарської навали та захоплення регіону молдавськими боярами.

Апробовані в дисертаційному досліджені дані лягли в основу низки праць науковця. Серед них були статті, розділ у колективній монографії „Північна Буковина, її минуле і сучасне”, замітки із давньої історії Чернівців в „Історії міст і сіл УРСР. Чернівецька область”, а також науково-популярні видання „Дорогами предків” та „Північна Буковина – земля слов’янська”. Завдяки їх появі інформація про минуле краю стає доступною широкому загалу, інтенсивно пропагується зі сторінок довідників та путівників. З цього часу вивчення проблем середньовіччя піднімається на якісно новий рівень. Проведені Б. О. Тимощуком дослідження старожитностей слов’янського та давньоруського часу в регіоні були широко визнані науковою громадськістю і увійшли до більшості оглядових праць з історії та археології.

Власне захистом дисертаційного дослідження закінчився другий період у житті вченого.

Наступний (третій) період життя Б. О. Тимощука був тісно пов’язаний із Чернівецьким державним університетом, де він тривалий час плідно працював, і роботою у Відділі історії Північної Буковини Інституту історії АН УРСР.

У лютому 1968 р. Б. О. Тимощука, уже кандидата наук, запрошують на посаду старшого викладача кафедри історії СРСР вузу. Співпраця із навчальним закладом тривала у нього ще з кінця 40-х рр., коли у експедиціях вченого проходили практику студенти-першокурсники. На час приходу на викладацьку роботу дослідник провів 22 наукові експедиції та виявив близько 800 нових пам’яток, накопив значний досвід археологічних робіт, був відомим у краї лектором і екскурсоводом. Тому не випадково, що на засіданні Вченої ради історичного факультету ЧДУ всі присутні одноголосно проголосували за обрання його на викладацьку посаду.

За період роботи у вузі (1968-1979 рр.) Б. О. Тимощук докладав чималих зусиль для зацікавленості студентів-істориків проблемами археології, очолював археологічну експедицію ЧДУ і підготував чимало фахівців, для яких археологія стала справою всього життя. У вузі він викладав студентам курс „Основи археології СРСР” та спецкурси „Історія Буковини” та „Основи Радянського краєзнавства”, керував студентським археологічним гуртком і навчальною практикою. У студентів викладач користувався заслуженим авторитетом. Своєрідна манера спілкування з ними та притаманна демократичність постійно притягували до себе. Часто після лекцій вони приходили до нього додому і годинами слухати розповіді про різноманітні наукові проблеми, задавали питання, переглядали фахову літературу, займалися консервацією та фіксацією виявлених археологічних матеріалів. Фактично Б. О. Тимощук став засновником наукової школи з археології в Чернівецькому університеті. Завдяки його плідній діяльності на ниві археології зі стін вузу вийшла ціла когорта вітчизняних науковців, які стали гордістю української археологічної та історичної науки. Це Д. Я. Телегін, І. І. Винокур, О. М. Приходнюк, Л. В. Вакуленко, І. П. Герета, Б. П. Томенчук, О. М. Масан, В. М. Войнаровський, М. А. Филипчук, М. О. Ягодинська та інші.

Продовжував Б. О. Тимощук й археологічні дослідження. У кінці 60-х рр. на землях краю розгорнулися інтенсивні пошукові роботи у зв’язку з будівництвом Новодністровської гідроелектростанції та створенням водосховища. Організована Інститутом археології АН УРСР розвідкова експедиція, яка працювала під загальним керівництвом С. М. Бібікова, провела суцільне обстеження нижніх терас берегів Дністра та зафіксувала нові археологічні об’єкти, в тому числі і середньовічного часу. Основну увагу під час цих досліджень Б. О. Тимощук звернув на городище поблизу с. Ломачинці. Внаслідок проведених робіт дослідник прийшов до висновку, що комплекс із трьох давньоруських городищ, поселень, печерного монастиря між селами Непоротово, Галиця та Ломачинці є рештками добре укріпленого населеного пункту ХІІ – першої половини ХІІІ ст. Науковець висунув гіпотезу, що це могли бути рештки давньоруського літописного міста Кучелміна. В ті ж роки було започатковано розкопки Перебиківського городища ХІ – XIV ст., матеріали з якого дозволили пролити світло на час занепаду Галицької Русі і включення її земель до складу сусідніх державних утворень. Поєднуючи, заняття наукою із викладанням в університеті Б. О. Тимощук розробив і видав конспект лекції „Археологічні пам’ятки Чернівецької області”, в якому описав найбільш вивченні археологічні об’єкти. Ця невелика брошура стала для багатьох студентів посібником у ознайомлені із місцевими археологічними старожитностями. Згодом вийшли інші праці вченого, переважно науково-популярного характеру „Зустріч з легендою”, „Слов’янські гради Північної Буковини”, „Твердиня на Пруті”. В них популяризувалися археологічні матеріали, на багатьох прикладах автор показував значення даних розкопок для реконструкції епох, про які збереглися тільки уривчасті згадки писемних джерел. Подібні роботи виявилися цінними посібниками для місцевого вчительства та краєзнавців.

Аналіз накопиченого за тривалий час матеріалу дозволив Б. О. Тимощуку в 1972 р. опублікувати принципово важливу наукову статтю, в якій детально розглядалися археологічні дані про приналежність земель Буковини до Галицької Русі в ХІІ – XIV ст. У ній автор переконливо показав, що кордони князівства в регіоні проходили по лінії Ленківецьке городище на Пруті – літописний Кучелмін на Дністрі. А також, що всі дослідженні тут городища зведені за загальноруською системою і знаходять численні аналогії у військовому зодчестві з інших земель України. Система оборони в них добре продумана, наприклад, Ленківецьке городище захищалося додатково, крім цілої системи валів і ровів, ще й декількома сторожовими фортецями, розміщеними на правому березі Пруту. Дослідник також довів, що більшість керамічних знахідок із пам’яток краю представлені горщиками так званого „галицького типу”, характерного саме для Галицько-Волинських земель. Він звернув увагу також на підплитові поховання, як один із визначних чинників у поховальній обрядовості українських земель Прикарпаття. Науковець першим спробував визначити роль Перебиківського городища в захисті території Середнього Подністров’я на останньому етапі існування Галицької Русі. Наведені в статті докази в подальших дослідженнях науковця отримали додаткову аргументацію і не викликають сумнівів у більшості дослідників.

На початку 70-х рр. увагу археолога все більше привертають ранньослов’янські старожитності празько-корчакської культури. Пам’ятки цієї культури були знайдені вченим поблизу Чернівців. Після проведення невеликих досліджень і отримання перших результатів, які свідчили про унікальність виявленого матеріалу, Б .О. Тимощук запрошує до співпраці знаного фахівця з археології ранніх слов’ян, московську дослідницю І. П. Русанову. Протягом 1974-1979 рр. вони проводили спільні дослідження на одному з таких поселень, в ур. Кодин, поблизу с. Остриці. Завдяки проведеним роботам дослідники першими на території СРСР виокремили слов’янські старожитності другої половини V ст. н. е. і так простежили безперервність історичного розвитку старожитностей слов’ян від пізньоантичного часу до доби раннього середньовіччя. Згодом результати їх розкопок були видані у 1984 р. окремою роботою.

Активну участь узяв Б. О. Тимощук у створені узагальнюючих праць з минулого Буковини. Він взяв участь у написанні колективної праці „Нариси з історії Північної Буковини”. У роботі були узагальнені матеріали про історичний розвиток регіону від найдавніших часів до другої половини ХХ ст. Особливо важливими були розділи, які стосувалися середньовіччя. В них науковцем ґрунтовно охарактеризовані археологічні пам’ятки слов’яно-руського часу, проаналізована їх культурно-етнічна належність та встановлено, що в VIII – X ст. тут проживали племена тиверців і східних хорватів. Після походу київського князя на ці землі вони стають складовою частиною Київської держави, а в ХІІ – першій половині ХІІІ ст. входять до Галицько-Волинського князівства. На значному матеріалі був реконструйований соціально-економічний та культурний розвиток краю в даний період, простежені етапи формування феодальних відносин, виділені основні напрями торгово-економічних зв’язків місцевих мешканців тощо.

Вагомим підсумком у вивченні минулого регіону стала праця Б. О. Тимощука „Давньоруська Буковина”, в якій були узагальнені матеріали отримані дослідником за десятки років розкопок археологічних пам’яток. У порівнянні з попередніми працями монографія науковця мала декілька відмінних рис. Так, у ній уперше систематизована типологія давньоруських городищ краю, здійснена чітка періодизація та хронологія давньоруської кераміки, описані основні категорії пам’яток. До праці увійшли матеріали з понад 300 пам’яток Х – ХІV ст. виявлених вченим, серед них і вже відомі дані з розкопок літописного Василева, Ленківецького городища, Цецина, Перебиківців, Карапачева та інших пунктів. У роботі у довершеному вигляді були сформовані соціальні ознаки городищ різних типів. Автор виділив городища-общинні центри, князівські (державні) фортеці, городища –сторожові фортеці, феодальні замки і городища – давньоруські міста. Така типологія носила новаторський характер і дозволяла використовувати матеріали пам’яток для аналізу державотворчих процесів на буковинських землях від VІІІ до ХІV ст. Ще однією важливою рисою роботи стала публікація каталога давньоруських пам’яток регіону. Показово, що монографія також супроводжувалася понад сотнею карт, таблиць, фотографій із зображенням планів городищ і поселень, розкопаних об’єктів та предметів матеріальної культури. У цілому робота Б. О. Тимощука підсумувала стан розвитку середньовічної археології в регіоні на початок 80-х років ХХ ст. Дане дослідження стало однією із перших робіт, в якому підсумовувалося дослідження пам’яток ХІ – XIV ст. на матеріалах невеликого регіону і послугувала взірцем для науковців, що досліджували пам’ятки сусідніх територій.

Спільна робота з вивчення слов’янських старожитностей Буковини Б. О. Тимощука та І. П. Русанової привела до плідних результатів не тільки на науковій ниві, але й до взаємної симпатії однодумців, а згодом і одруження в 1981 р. Так поряд з Б. О. Тимощуком знову був вірний і надійний друг.

Археологічні дослідження Б. О. Тимощука та І. П. Русанової в той час були присвячені вивченню пам’яток райковецької культури. Роботами спільних експедицій було проведене суцільне обстеження території Буковини та окремих місцевостей Івано-Франківщини і виявлені поселенські структури (гнізда поселень) слов’ян, які складалися із городища (вони були декількох типів), могильників та певної кількості землеробських поселень. Застосування нових методик пошуку поселень у залісненій місцевості, по западинам, які зберігалися на місцях, де свого часу були житла-напівземлянки, дозволили деталізувати плани поселень і характеризувати їх розташування на місцевості без розкопок. Усе це дало можливість висунути ряд новаторських поглядів на формування та еволюцію общинного ладу східних слов’ян. Результатом цих дослідження стала докторська дисертація Б. О. Тимощука на тему „Общинний лад східних слов’ян VI – X ст. (за археологічними даними Північної Буковини)”, яка була успішно захищена в Інституті археології АН СРСР у 1983 р. Неординарність теми, важливість її результатів та обґрунтованість і логічність висновків, викладені в роботі, поставили Б. О. Тимощука в один ряд із провідними спеціалістами в сфері ранньослов’янської проблематики у колишньому Радянському Союзі. Одразу ж після захисту директор Інституту археології академік Б. О. Рибаков запропонував науковцю перейти на роботу в сектор слов’яно-руської археології. Б. О. Тимощук переїжджає до м. Москви й оселяється у дружини.

У житті науковця розпочинається новий життєвий етап – московський. Працевлаштувавшись у науковій установі, Б. О. Тимощук активно включається в дослідницьку роботу. Він працює над плановими темами, бере участь в роботі археологічних експедицій. В Інституті археології він пройшов шлях від виконуючого обов’язки старшого наукового працівника до провідного працівника-консультанта. Тільки важка хвороба та інвалідність змусили відійти його від активної діяльності.

Під час роботи в інституті Б. О. Тимощук та І. П. Русанова здійснювали спільні експедиції на західноукраїнських землях. Основною проблематикою, якою вони зацікавилися, стали язичницькі культові пам’ятки середньовічного часу. Дослідники вивчають слов’янські святилища на Буковині у Нагорянах, Бабиному, Кулішівці, Горбовому, а також ведуть пошуки місця, де стояв відомий Збруцький ідол, знайдений у 1848 р. Протягом декількох сезонів Прикарпатська експедиція, яку вони очолювали, проводила стаціонарні дослідження городища на г. Богіт на Тернопільщині, де віднайдено початкове місце розташування кам’яного чотириликого ідола, так званого „Святовіта”. Незабаром неподалік (с. Крутилів) було виявлено ще одне городище із чіткими ознаками культової пам’ятки . Матеріали, які отримали дослідники, мали величезний науковий резонанс. З’ясувалося, що християнська релігія на території Давньої Русі остаточно не витіснила язичницьку навіть у першій половині ХІІІ ст. Острівки останньої зберігалися по важкодоступних місцях у лісовій гущі зі святилищами і жерцями довгий час. Повідомлення про відкриття викликали гостру дискусію серед дослідників. Загалом вони поділилися на тих, хто підтримував, і тих, хто повністю заперечував існування у ХІІ – ХІІІ ст. великого язичницького центру на Збручі. Парадоксально, що якщо передові кола західних спеціалістів позитивно відгукнулися на відкриття І. П. Русанової та Б. О. Тимощука, значна частина вітчизняних науковців зустріла їх „у штики”. Самі автори розкопок стверджували, що дана дискусія не є закритою, оскільки вимагає систематичного розгляду аналогів на інших територіях. Така робота була проведена науковцями, і її результатом став вихід у 1993 р. чергової спільної монографії „Язичницькі святилища древніх слов’ян”. Загалом, як зазначила дослідниця Л. А. Хорошкевич: „ця праця надзвичайно важлива не тільки і не стільки для археологів, як для істориків духовної культури, причому не тільки древності, але і нашого часу”. Праця, яка вийшла вже після розпаду СРСР, мізерним тиражем на газетному папері, зразу ж стала бібліографічною рідкістю. Тільки нещодавно відбулося її перевидання у московському видавництві„Ладога-100”, що свідчить про актуальність даної проблематики й сьогодні.

Продовжував у цей час Б. О. Тимощук і вивчення розвитку слов’янського суспільства. Певними підсумком цих досліджень стала нова робота „Східні слов’яни: від громади до міст”, в якій було розкрито основні механізми трансформації слов’янського суспільства протягом VІ – ХІІІ ст. та шляхи виникнення на основі ремісничих центрів перших міст. Розуміючи важливість проведеного дослідження, видання було профінансоване російським фондом фундаментальних досліджень, а автор нагороджений спеціальною премією Президії Російської Академії Наук.

У 1997 р. у Б. О. Тимощука почалися проблеми зі здоров’ям, далися взнаки військові лихоліття, перебування у концтаборах, напружена атмосфера столичного інституту, не коректні напади заздрісних опонентів і критиканів. А після перенесеного інсульту він опинився в ліжку. І. П. Русанова доглядала за чоловіком то того часу, поки сама важко не захворіла. У 1998 р., після важкої тривалої хвороби вона відійшла у вічність. За наполяганням родичів, Б. О. Тимощук переїхав із Москви під опіку дочок і внуків до Чернівців, де й провів останні роки життя.

Але навіть будучи хворим, він не полишав занять наукою. Учений багато читав, спілкувався з учнями, надиктовував мемуари. У 1999 р. у Чернівцях вийшла остання книга археолога „Східні слов’яни VII – X ст.: полюддя, язичництво, початки держави”, де були розглянуті найбільш вагомі питання формування державності у слов’ян. Книгу переклав із російської мови та підготував до друку один із учнів науковця, чернівецький історик О. М. Масан. Вийшла вона за сприяння Буковинського центру археологічних досліджень при ЧНУ.

Зі значним розмахом учні та громадськість краю відзначили 80-ліття Б. О. Тимощука. На пошану ювіляра був виданий бібліографічний покажчик його праць та короткий життєпис, які підготували О. М. Масан і Ю. В. Мисько. Тоді ж побачив світ перший номер „Археологічних студій”, що був присвячений двом видатним археологам – І. П. Русановій та Б. О. Тимощуку. Не оминула увагою особистості видатного археолога і місцева преса, в якій з нагоди ювілею вийшло кілька статей біографічного характеру.

Характеризуючи життєвий шлях археолога, варто декілька слів сказати й про його суспільну діяльність, яка особливо яскраво проявилася на початку 90-х рр. ХХ ст. Б. О. Тимощук із захопленням зустрів демократичні перетворення в тодішньому СРСР. Він намагався не пропустив жодного мітингу в Москві, ходив на них в українській колоні під жовто-синіми знаменами. Перебував під барикадами під час путчу ДКНС. Часто вчений говорив рідним, друзям і своїм учням: „Я знаю з історії, що всі імперії рано чи пізно розпадаються, але ніколи не думав, що Україна стане вільною за мого життя, та же й безкровно, без війни вийде з СРСР”. Активна громадянська позиція не заважала суспільно-громадській роботі в межах академічної установи, де тривалий час науковець був головою ради ветеранів Інституту археології.

Не дивно, що після створення у квітні 1995 р. у Москві українського історичного клубу відомого історика та археолога обрали його головою. Він з притаманним йому запалом включився в роботу нової структури, регулярно виступав на засіданнях та друкувався у „Науковому віснику українського історичного клубу”. У грудні 1995 р. у Посольстві України у РФ українським історичним клубом проведено презентацію книги Б. Тимощука „Східні слов’яни: від громади до міст”, яка була схвально оцінена в наукових колах Росії й Україні та інших державах.

На початку 2003 р. здоров’я Б. О. Тимощука погіршилося, після другого інсульту він довго не прожив і 26 лютого відійшов у вічність. Поховали Бориса Онисимовича на кладовищі в м.Чернівцях по вул. Руській, поряд із першою дружиною – Марією Василівною.

Пам’ять про Б. О. Тимощука – видатного буковинського археолога увіковічена в його численних працях, а також дослідженнях великої когорти учнів і послідовників, які пам’ятають свого Вчителя і Наставника. На будинку, де він проживав, установлена стараннями родини і громадськості меморіальна дошка, а одна із вулиць нового мікрорайону, неподалік досліджуваного вченим Ленківецького городища, рішенням Чернівецької міської ради названа на честь Б. О. Тимощука.

Михайлина Л. П., Пивоваров С. В., Шманько О. В. Життєвий та творчий шлях видатного українського археолога Бориса Онисимовича Тимощука // Тимощук Б. О. Найкраща моя знахідка. – Чернівці: Зелена Буковина, 2009. – C. 6-28.