Буковинські „русини” на ХІ археологічному з’їзді у Києві

Одним із провідних заходів, організованих російською інтелігенцією у кін. ХІХст. стало створення у 1869 році, з метою вивчення та збереження археологічних старожитностей у Москві, Московського археологічного товариства, яке регулярно, починаючи з 1869 по 1911рр. проводило археологічні з’їзди, спрямовані на консолідацію та обмін досвідом провідних вчених не тільки Російської імперії, а й дослідників з інших країн тогочасної Європи, зокрема з Австро- Угорської імперії. Першим міжнародним археологічним з’їздом, організованим Московським археологічним товариством слід назвати конгрес, який відбувся 1874 року у Києві і на якому були присутні представники з Франції, Сербії та Хорватії. Одним із найбільших та найважливіших археологічних конгресів став ХІ- й археологічний з’їзд у Києві 1899 року, який викликав значний резонанс у тогочасній Європі.

Археологічний конгрес у Києві проходив з 13 серпня по 2 вересня 1899 року, а головою цього з’їзду було обрано графиню О.Уварову. На конгресі працювали наступні секції: первісні старожитності, історико-географічні, етнографічні, класичні, візантійські та західноєвропейські старожитності, пам’ятки західних та південних слов’ян, нумізматика та сфрагістика, археографічні пам’ятки, тощо. Під час з’їзду передбачалася також і культурна програма: проведення археологічних досліджень на окремих визначних пам’ятках Київщини, відвідання виставок в університеті Св. Володимира, Духовній академії та Києво- Печерській Лаврі, виступ кобзаря О.Вересая. Загалом на конгресі повинні були бути присутніми 400 осіб, але з різних причин до Києва прибуло всього лиш 172 особи.

Археологічні з’їзди викликали у науковців значний інтерес, і представники із Західної України не були виключенням у цьому науковому колі. Так, на конгрес 1899 року були запрошені і науковці з Західної України, зокрема О.Кобилянська- відома українська письменниця, авторка багатьох творів, пошановувачка української минувшини та професор Чернівецького університету С.Смаль- Стоцький. Останній доклав чимало зусиль для вивчення минулого регіону, зокрема, в його праці „Зелена Буковина” висвітлено найдавніші сторінки з минулого краю. На з’їзд відправилися також громадські діячі зі Львова- посол Л.Барвінський та В.Коцовський, який мав виголошувати доповідь під назвою- „Історичне тло в Слові о полку Ігоревім”.

4 серпня 1899 року О.Кобилянська, С.Смаль-Стоцький, В.Коцовський та Л.Барвінський виїхали зі Львова до Києва. Прибувши до університету Св. Володимира, представники із Західної України зіштовхнулися з непередбаченими труднощами. Це пов’язано перш за все із забороною властей послуговатися українською мовою для виступу з доповідями, так, як археологічний конгрес проходив російською. Внаслідок таких протиправних дій західноукраїнська делегація відмовилася виступати з доповідями. 11 серпня 1899 року практично в переддень археологічного конгресу у колі урядовців було остаточно вирішено, що русини мають право виголошувати свої промови українською мовою лиш тільки перед 24 особами, тобто фактично перед пустою аудиторією”. Цей інцидент не потрапив на сторінки тогочасної російськомовної преси, але зате, у австро- угорській періодиці того часу можна знайти невеликі замітки про цю подію, яка „потрясла увесь русинський світ”.

Представники з Буковини, захищаючи свою національну та мовну гідність відмовилися від виступу і, як наслідок, перебували на з’їзді в ролі вільних слухачів. Про це згадувала у своєму листі до батьків О. Кобилянська: „на археологічному з’їзді ми сиділи, як на турецькій проповіді. Розпочався з’їзд дуже врочисто, із службою божою. Графиня Уварова також читала реферат. Це вже літня дама, але дуже пристойна. Стоцький складав їй візиту, і вона говорила, що їй дуже прикро було, що Міністерство не дозволило читати реферати по- українські, що вона всіма силами намагалася дістати дозвіл. Один вчений імператорського музею говорив, що їм, вченим- росіянам, встидно за вчинки російського уряду проти українців”. Після конгресу, представники із Західної України вирушили назад.

Отже, можна сказати, що російське керівництво боялося активізації українофільства та підвищення української національної самосвідомості. Про таку політику російських правителів тогочасна газета „Буковина” писала: „У тім нечуванім обмеженні свободи українського слова якраз на українській землі, де археологічні пам’ятки будуть становити головну суть розправ і нарад є вимовним доказом брутальності і немочі російської урядової суспільності”. Але головним аспектом, у мовній проблемі було також і те, що буковинські та галицькі русини не змогли знайти своїх прибічників, які могли би їх підтримати у цьому питанні, та як наслідок змушені були лишитися на своїх принципах, не зрадити української мови та не втратити національну гідність.

Таким чином, підводячи підсумок, можна сказати, що попри свою „неповну” участь на археологічному конгресі 1899 року, представники Буковини та Галичини довели свою національну приналежність та не зрадили своїй національній гідності. Вони показали, що не є маріонетками у „самодержавних російських руках” та не зрадили своїй українській мові.

Калініченко В., Тимчук І. Буковинські „русини” на ХІ археологічному з’їзді у Києві // Всеукраїнська конференція “Студентські історичні студії”, присвячена 165-річчю заснування Кирило-Мефодіївського товариства (1; Чернівці, 29 квітня 2011 р.): Тези / Наук. редактор Г.М. Скорейко. – Чернівці : Чернівецький нац. ун-т, 2011. – С. 23-27.